* * * *
Між густого степів різнотрав’я
На дніпровській зеленій воді,
Випадково, та все ж упізнав я
Срібні відблиски Божих слідів.

По воді, до повзучої кручі,
Що розродиться гробом от-от,
Йшов Христос у надії на учнів,
А зустрів його мертвий народ.

Попід берегом лагідні хвилі
Грались пращурів наших кістьми…
Упокоєні з Богом – безсилі,
Ще слабкіші знеславлені ми.

І сльозою скотилося небом
Жовте сонце, щоб зникнуть в траві…
В час, коли Він покликав до себе,
Встали мертві, а спали живі.





* * * *
За брехню заплатили життям,
Чим же будем за правду платити:
Чи скарбами свого забуття,
Чи фальшивими грішми молитви?

Коли ж сьома заграє сурма
Й Божі янголи стануть до праці –
Не хвилюйтеся – правди нема:
Тільки щира її імітація!





* * * *
Не ятри. Не тривож. Не чіпай.
Хай перейде привиддя повз тебе.
Спить бездум’я в німих черепах,
Безсердеччя дрімає під ребрами.

Що сльоза на зотлілих щоках?
Що в очицях ці вогники кволі?
Не надійся. Не жди. Не чекай.
Ці мерці не воскреснуть ніколи.

Їм немає, нема вороття,
І ніхто на землі не порадує,
Бо дорога увінчана зрадами
Не вертає уже до життя.

Їх на світі ніщо не трима.
Але й неба тому не прочинять,
Хто ні віри, ні мови не мав,
Хто ніколи не мав Батьківщини.


* * * *
Уже й не мріємо „аби”,
Бо живемо по сей бік муру,
Плекаєм смуток і зажуру.
Було колись – рвонули здуру
Твердиню впевнено похмуру
Лобами власними розбить.
Хитнувся мур... Чи то здалося?
Чи то сп’яніла рання осінь?
Чи то скривавлене волосся?
А мур стоїть несхитно й досі –
Дарма розгачено лоби,
І на лобах ночує крига...
І гнів німий. І мука тиха.
Щоб не збудить старого лиха,
Навчили, бачите, не дихать
Дітей раби...


* * * *
Попід ногами – недопалки й бруд,
Презервативи...
Всі, хто клялися служити добру,
Стали крутими.

Кидають згорда з вікон авто
Погляди сальні –
Ні, не народ, а повії ото
Елект... оральні.

Кроки вбиваєш, мов цвяхи, у брук,
А на підошвах –
Жуйка – ідея служити добру –
Тоншає й довша.

Рано чи пізно – урветься... Тремтіть!
Бігме, панове,
Крови наточать повії оті...
Вашої крови...