* * * *
А ближче до Бога
із навпіл розчахнутих круч
Дніпром велеводним?
А ближче, а ближче до раю?
І падають зорі,
і падають зорі за Збруч,
і десь у Карпатах
у ватрах осінніх згорають.

Найближче до неба
наблизить Чернеча гора,
і серце, як чашу,
наповнить чуттями по вінця,
й постукає в груди
безсмертна душа Кобзаря,
і ти чи не вперше
відчуєш себе Українцем...

* * * *
Мінаретом – тиша… Муедзин
лиш на сповня мовчки заголосить.
Мало літа, та достатньо зим –
помолися нищечком на осінь.

Десь на Сході вічна Кааба,
а у тебе в грудях – чорний камінь…
віщі сни, мов дервіші… журба…
рани, що не гояться роками…

і тавро – дрібна арабська в’язь…
вечори – натомлені верблюди…
Це твоя доріженька вплелась,
як мотузка шовкова, у будень.



* * * *
Зелена звізда травнева.
Тремтлива вишнева гілка.
І темряви клапті плоті
в квадраті живім вікна.
Розмови по телефону
пігулками, що прогіркли,
самотності не лікують,
коли приходить весна.

Знайшлися друзі хороші.
Та трішки забракло сили
знайти дорогу до Бога,
стріти самого себе.
Поволі всихає тіло,
і скроні, як вітер – сиві,
а тільки далеко досі
з молитвою до небес.

Ночами безсоння ходить
непрошене і гаряче.
Спливає невпинно воском
зомліла німа душа.
Прислухайся і почуєш:
у затінку передбачень
загублені вчора мрії
зректися тебе спішать.

* * * *
Впізнай мене… До тебе ще біжу,
Хоча ніхто вже хвіртки не відчинить…
Порожні вікна темними очима
Самотню постать вгледіли … чужу…

У сиву стріху в’їлися мохи…
І реп’яхи спочили на причілку…
Минулого з дороги не очікуй,
Бо й пам’ять вже обсіли порохи…

Впізнай мене… Це я таки… Це я…
А ти мовчиш… Лиш вітер свище в комин,
І цвіркуни заплакали по комусь,
І в закутку тріпоче тінь чиясь…