На тризні Вітчизни...

* * * *
На тризні Вітчизни
Якої трутизни
Душі забаглося?

Запізно… Не візьме…
Даремно, що слізно
І сиве волосся…

Даремно, що темно…
Бо ти – під’яремний…
І небо закрилось…

Тотеми… До теми:
Онуки Яреми
Виходять на крилос…

Лукаву оправу
Нащадки Варрави
На зраду принесли,

І правлять по праву
Останню відправу,
Аби не воскресла…

На тризні Вітчизни…



* * * *
Звиняйте!
Зачинено!
Уже давно тут не живе
душа з печальними очима…
Усе минає…
Час пливе…
Кровожерливі мрії, брате,
бо сьогодні виходить в люди
все одно, що зрікатись правди…
Ет!
Будь що буде…
Блукати світами досить?!
Янголи в покинутім храмі
чекали до осені,
відлетіли з вітрами
й не повернулися з вирію…
Вірую?..
Вирию
для розп’яття глибоку яму…
Хрест натиснув рамена…
Важко ходити прямо,
згадувать поіменно
зраджених,
скривджених,
проданих…
Совість – багатство, а ми – люди бідні…
Стоптана пам’ять ордами…
Вкопаю хрест по обіді…
Не перший, і не останній –
злодій чи цар – на ньому...
кричали ж колись: “Осанна!”
Вкопаю й піду додому…
Звиняйте…
Зачинено…


* * * *
Нашу звитягу зухвалу
Довго в непам’ять ховали…
Дюнкерк, Москва, і Стамбул,
Синку, невже ти забув?
Чей же прийшли звідтіля ми,
Де загатили тілами
Тясмин, Пиляву і Сейм.
Синку, згадаєш усе?
З Корсуня і Конотопу
В Азію чи у Європу
Знову скоріше в ярмо?
Синку, а мо’
Вернеш з неволі додому.
Знаєш, від Сяну до Дону
Наша бо кров запеклась…
Зась, воріженьки! Зась!


* * * *
Льодяна розперезана купіль
Обпекла й розлилася вогнем…
Хоч свободу ніколи не купимо,
Зате ближнього в бублик зігнем…

Вік у вік навертаємо купи
Неприкаяних блудних овець…
Жито сіємо – косимо кукіль…
Викликаємо Бога на герць…

День за днем розпинаємо й страчуєм
Тих, хто зводиться нагло з колін…
Краще бути глухим і незрячим
Серед мертвих оцих україн…



* * * *
Йдуть три царіє зі Сходу…
Сунуть сумніви зі споду:
Не для нашого народу
Буде Божа нагорода –
Віковічна благодать.

Все робив собі на шкоду:
Крівцю лив, неначе воду,
Проміняв за “так” свободу…
Над руїнами заводу
Віфлеємськая звізда.

Йдуть три царіє зі Сходу,
На Дніпрі шукають броду…
Вас мені, повірте, шкода…
Недолугого народу
Я нікому не віддам…



* * * *
І на сторожі коло них
Поставлю Слово…

Тарас Шевченко

Заповідалось летіть
Сльозі і кулі…
Ніхто стояти не схотів
У караулі…

Лиш тільки Слово запальне
На варті стало…
І кожен думав: “Обмине
І не дістане”.

Заповідалося на рать…
Ніхто не вийшов…
Від кулі Слово помира
У грудях вірша…



* * * *
На якому вогні це тавро розпекли аж до білого?
На якому майдані влаштували судилище й кат
Мацав поглядом страх, і до серця ховав загрубілого
Недолугу сльозу, і подалі від себе втікав?

На якому хресті розіпнули останні обітниці?
У якому саду відрікалися тричі?..
А все ж,
Може, чаша мине? Може, зрада безкарно обійдеться?
Тільки винних знайди і за катом простеж…

А потому впиши (можна кров’ю чужою) в історію…
А потому засвідчи, що просто слабкий чоловік…
І страхи, і неволя, і зневіра твоя розпросторяться…
І зачислить тебе необмінно юрба в чолові…


* * * *
Ні вождів, ні героїв у нас
Не було… не існує… не буде…
Бо як вродить коли Богуна,
То затюкають Юди…

Бо як вродить Мазепу коли,
Поспішають на нього з доносом…
Це ж ми волю самі розп’яли…
Розпинаємо й досі…

Ідемо на чужі голоси,
Бо у нас ні богів, ні пророків…
Бо у нас навіть сина в ясир
За удаваний спокій…



* * * *
Це ще не лет, але вже наступ…
Євген Маланюк

Нехай ворог сьогодні на силі.
Надаремно радіє він, бо
За лаштунки ховаєш плаксиві
Сиву лють непомічених бомб…

Нехай ворог потопче святині
Й поглумиться з богів і божат,
Прийде час – і обернеш гостинність
На тверду неминучість ножа.

Нехай ворог плекає ілюзії…
Хай повірить в покору тоді,
Коли м’язи застигнуть в напрузі,
Коли серце скомандує: “Дій!”