* * * *Хоч не Париж, ва все таки столиця…
У натовпі віддалено-чужі,
Натомлені, німі і блідолиці –
Невинні душі скупані в олжі.
Тут є свої богеми і Монмартри…
Тут кожен другий, мабуть, Рішельє –
Під молитви, намази а чи мантри
Наллє і вип’є, вип’є і наллє.
Предтечі революцій тут – майдани.
Мости, як тіні… Тіні гільйотин.
Тут булава великого Богдана
Погрожує Московії… А ти
Не Бонапарт… Ні величі, ні цілі…
Париж – не Київ… Київ – не Париж…
Лише поразки згадуєш суцільні
І на вітрах історії тремтиш…
Скалка перша
На тризні Вітчизни
* * *
Вже час коритися і каятись,
Зректися гніву і хули…
Вже містечкові кличуть Каїни
Тебе вписатись у воли.
Ярмо вербове і мережане…
Занози рідні, бо свої…
Холодноярці, побережани –
Не гайдамаки – холуї…
Хиліть, хиліть безтямні голови!
Риплять і мажі, і вози…
Віками в пеклі ходять колами…
Гей-цоб! Вези!
* * * *
Натовп блідий, потертий,
Байдужий…
– Дай же душею вмерти,
Кате, мій друже…
Коли помира надія –
Не плачу…
Дай, кате, сльозинку з вії
На вдачу.
На плаху звели… Аби хто
Вислухав сповідь…
Дай мені, кате, крихту
Любові…
* * * *
Душа, неначе стрепет,
Підбитий на льоту…
В сьогоднішнім вертепі
Шукає самоту.
Знеможену й отерплу
Її не захова
Важка долоня степу,
Столочена трава.
А степ ордою збитий,
А вже нова орда…
Добо несамовита,
Душі спокою дай!
Вона ж, неначе стрепет,
Підбитий на льоту…
То вигуки, то шепіт:
“Ату її, ату!”
Степи мої
VІ
Що тої правдоньки? Що тої істини?
Насінням лузаним – через губу…
Скриплять впівголоса, бубнять розхристано,
Перекликаються з доби в добу.
- Ти як, сусідонько? - Спасибі, дихаю…
- Зелена вгудина… - Червоний мак…
- Вже ластів’ята в гнізді під стріхою…
- Заждалась пенсії, та ще нема…
Перебалакаєм-переговоримо,
Губами-деснами перетремо,
Поберебріхуєм словами хворими,
Перепліткуємо … та й помремо…
Дуби
Казка
Жили-були не раби –Дуби!
Брали їх за чуби,
Аби
Скорилися і вклонилися.
Та ж ні –
Дужі були й міцні.
Все життя на війні,
В борні.
Казали ж їм мудреці
Оці:
“Битися – то ж не ціль.
Схиліться, угомоніться,
Не будьте горді й уперті…
Вклоніться хоч на три чверті…
Ми з вами такі відверті –
Побійтеся смерті…”
Та ж ні –
Дужі були й міцні.
Все життя на війні, В борні…
Тепер дуби упокорені…
При самому корені…
Казали ж їм мудреці…
* * *
У нашої слави –
Юхтові чоботи –
Високі халяви…
Не по коліна, а по вуха:
Нічого не бачить,
Нікого не слуха,
Сама собі на умі…
Добре жити в ярмі
З торбою дерті на морді…
Ситі, німі, не горді
Тягнемо плуга
Від нашого поля
До сусідського луга…
У нашої слави –
Юхтові чоботи –
Високі халяви…
* * * *
Льодяна розперезана купіль
Обпекла й розлилася вогнем…
Хоч свободу ніколи не купимо,
Зате ближнього в бублик зігнем…
Вік у вік навертаємо купи
Неприкаяних блудних овець…
Жито сіємо – косимо кукіль…
Викликаємо Бога на герць…
День за днем розпинаємо й страчуєм
Тих, хто зводиться нагло з колін…
Краще бути глухим і незрячим
Серед мертвих оцих україн…
