АПОСТОЛ
ПОЕМА


Себе здолати певно що непросто –
Роки неволі – втрачені роки.
Моїм пером карбовані рядки
Лягають не в літопис, а в апостол.

Народження
Ця з‘ява з‘яв, оманлива мана:
В страшному сні привиділись мені
Всі, хто згорів в жертовному огні
В Батуринах, у Коднях, Чигиринах
Стояли закривавлені навпроти,
Пекли вогнем їх погляди німі.
Я ж, занімілий, зрушити не смів,
Хоч захлинався в повені скорботи.
Десь там, куди ні думка, ані погляд
Ніколи вже, напевно, не пірне,
В осерді скам‘янілого мене
Зродився інший Я, і станув поряд.
Той інший Я був виліплений з гніву,
У венах пульсувала кров‘ю мста,
І ненависть кипіла на устах –
Я олово виціджував з оливи
Солодких слів промовців і героїв.
І олову забракло місця вже,
Воно пливло пожежею пожеж,
Несло мене в минуле за собою.
І не було ні в просторі, ні в часі
Живого клаптя на оцій землі!
Тут кожен нерв кривавився й болів,
Був кожен камінь спогадом напасті.
І врешті-решт, не витримавши жаху,
Я пуповину з силою рвонув,
Я кинувся летіть на чужину,
Втікаючи від болю і від страху…
… Мене зустріли лагідно і гоже
Безпам‘ятства безлюдні острови.
Блаженний рай… Отут повік живи,
Натомлений самотній подорожній…
Та тільки я надумав відпочити,
І за плечима в себе крила склав,
Така мене окутала імла,
Такими був сповитий оксамитами,
Що навіть думки порване вітрило
Не відчувало, як надходить смерть.
Безпам‘ятством наповнений ущерть,
Цей острів обертався на могилу.
Позбавлений і помислів і чину,
Бо вже й вогонь у серці перетлів,
Покликав я востаннє журавлів,
Що з вирію вертали в Україну.
ЕҐО: – Журавлики, маленькі журавлята,
Не дайте згинуть тут, на чужині,
На Батьківщину конче поверніть,
Візьміть мене з собою на крилята.
Візьміть мене, забутого, додому,
Я скалком болю вдома ладен буть…
Там ладаном для мене буде лють,
І там востаннє серце хай зсудомить.

Петро Дорошенко
ПЕТРО: – Пустеля ночі. Вигоріло вщент
Усе навколо. Непроглядний морок
Останню свічку загасив, іще
Згасити душу прагне, та не скоро
Він зробить це. О, клята самота.
О, чужино, безкрила, плоска, гола.
Душа моя і рветься, й відліта
На Україну. Тільки знову квола
Зигзицею заквилить, заболить,
Безсилий гнів у грудях заклекоче:
О, як набридло у неволі жить,
Як знавісніло кляте Ярополче!
З-під гніту пам'яті стривожено
Грізне "Слава!" вирветься орлом.
Тисячно підсилене й помножене
Полетить крізь тишу напролом
Все туди ж, туди, на Україну,
Де Чигирин зруйнований... Було ж.
Вуликом гуділо без упину
Від сіром, козацтва і вельмож.
Передзвоном вибухало небо,
На майданах гамірно ревли
Річкою, що вдарилась о греблю,
Люду різношерстого вали...
Відгули... Знесиліли... І зникли...
Правий берег пусткою завмер.
Здичавіло псами шкірить ікла
На людей, чи, може, на химер,
Що бредуть сновидами по краю.
Що шукають, що їм ще болить?
– Спопелілу душу досі крає
Не дочасно передсмертна мить...
Хай блукають. Хто їм судія?
ЕҐО: – Я !
Це мене принесла течія
Крізь камінну товщину століть.
Я повинен смерть переболіть,
Я із серця вирвати повинен
Ген покори з коренем провини.
Право дав мені судити Вас
Час.
ПЕТРО: – Горбату спину скільки не випростуй,
Хребта тобі не випростать ніяк.
В горбі живе всесвітній переляк,
І спроби встати – то лише юродство.
Горба тяжкою працею здобуто
(і хто б казав, що ми не є раби) –
Горби, горби, горбатяться горби,
А там – гроби, як вияв абсолюту.
Перейдемо горбатими у вічність,
Немов гриби, могили поросли.
Згадайте нас і тихим, і незлим.
А ми, а ми – звеличуєм калічність.
Проте й могила виправить не в силі
Горбатий дух у згорбленому тілі.
ЕҐО: – То що ж, гетьмане, де шукати волю?
В якім столітті, на якому полі,
В якій із битв ця воля полягла?
ПЕТРО: – Нема її. Нема її. Поглянь:

В часи повстань, коли зламавши гніт,
Вчорашній раб виборював свободу,
Державами здіймалися народи –
Він філософськи поглядав на світ.
Коли жертовним спалені вогнем
Нескорені вставали з попелища,
Гігантами здіймалися найнижчі –
Він залишався в хмарах день за днем.
Він завжди є людиною... Напів...
Так і помре – рабом серед рабів.
ЕҐО: – Що ж, воєводо, в кожнім зріє раб?
ПЕТРО: – І на свободу ти його не ваб.
Нема її. Немає України.
Руїна...
ЕҐО: – Якби ж могли ми оминути
Ці пута. Рабські пута ці,
Батіг у пановій руці,
Безсилля вічного отруту.
Якби рожеві немовлята
З грудей впокорених рабинь
Всмоктали ненависть. Якби...
Могли ж вони колись повстати!
ПЕТРО: – Та тільки – ні! Німі й убогі,
Далекі подвигу й звитяг
Собі спокійного життя
Ми вічно просимо у Бога.
Даремно кровію полита
Земля чека зерна повстань.
У наших душах тлін і твань,
І вічний потяг до корита.
Вже все однаково. Байдуже.
Вже не надіємось...
ЕҐО: – Та все ж
В прийдешнім полум'ї пожеж
Народ приречений одужать.
Народ приречений... А ні –
Згорить в останньому вогні.
АРХИСТРАТИГ – Блаженний той, хто вимріяв Едем
МИХАЇЛ: І ради мрії впав на полі бою.
Блаженний той, хто вперше поведе
Рабів сліпих з неволі за собою.
Блаженний той, хто сповнює серця
Любов'ю до незримої свободи.
Блаженний той, хто дійде до кінця
І царство мрій здобуде в нагороду.
Юда Іскаріот
Він був покликаним,
Та в нього забракло мужності
Стати вибраним.
Він мовчки спостерігав,
Як інші несуть хреста
На Голгофу.
Коли настав його час,
Він отримав тридцять срібників,
Але не зрікся,
Як зреклися інші.
Його поцілунок, навдивовижу,
Був щирим,
А його жертва –
Значно жертовніша за жертви інших.
Виконуючи волю Господа,
Він видав його сина
На розп'яття.
Загубивши себе у сумнівах,
Він знайшов дорогу на волю
В глухому куті зашморгу.
ЮДА: – Початок шляху – це іще не шлях.
Одна поразка – це іще не хрест.
Людська мета в сум'ятті довгих верст,
Як все земне, обернеться на прах.
Полон...
Земля обіцяна...
Мойсей...
Якась держава...
Воля і народ...
Там – Іордан, а тут – шумить Дніпро.
Було це все...
Колись таки було...
Чекать месію?
Я уже чекав...
Христопродавець?
Ні, такий, як ви...
Христос воскрес! Христос таки живий!
Ви ж – срібники ховаєте в рукав.
В Москви, Варшави, Царгороду (жах!)
І булаву, і бунчуки, і стяг,
І це життя купили за життя!
І братня кров на кінчику ножа!

Іван Мазепа
ПІСНЯ – Ой, горе тій чайці, чаєчці – небозі,
Що вивела чаєнят при битій дорозі...
ЕҐО: – Знов нервово ячить душа,
Ярим гнівом палають очі.
Рветься час передчасно в клоччя.
І століття в гамуз міша.
На гаку в Царгороді мед
П'ю зухвало чи я, чи Байда.
Серце соколом рветься: “Гайда!"
Кличе воля мене вперед.
На коня без сідла, і в степ,
Чорнокрило упасти в січу,
Подолати жорстоко вічний
Лицемірства людський вертеп.
Вздовж дороги мені навстріч,
Мов привиддя, хрести і палі.
Уривається шлях проваллям,
І хмеліє від крові ніч.
Загуляла над степом смерть,
Спотикається о могили...
Де ж народу узяти сили,
Щоб не йшло усе шкереберть?
Відшукати на волю путь,
Щоб не клякнути на коліна,
Щоб не гнути віками спину,
Щоб не бидлом – народом буть...

ЮДА: – Анафема фундатору церков!
Анафема – просвітнику Мазепі,
Анафема і на землі, й на небі,
"И ныне, и присно и вовеки веков"
Анафема!..
ІВАН: – Епохи злам, як лезо бритви,
Нещадно ріже по живому.
Яку подолано утому,
Коли зривалися до битви,
Які пожертвувано жертви!
Та все даремно, все даремно...
Народ і досі під'яремний.
І важко жить, і легко – вмерти...
В Полтаві втрачено уже
Останню крапельку надії.
Ще й досі небо пломеніє
Кривавим відблиском пожеж.
Нехай земля нас не простить
За те, що ходимо живими...
А вдома – плачуть херувими,
А вдома – палі і хрести.
Нехай не прийме чужина
За цей гіркий ковток свободи...
А до Десни ідуть по воду...
Ідуть мерці з Лебедина.
Нехай впиваються царі
Сліпих рабів німою кров'ю,
Та не зарадить безголов'ю
Вогонь ранкової зорі.
Вона упала і ущент
На попіл випалила серце.
Коли цей біль... коли минеться,
Яким загаситься дощем?
Поразок з пам'яті не стерти.
І важко жить, і легко – вмерти.
АРХИТРАТИГ – Той не вмирає, хто здолав
МИХАЇЛ: Горнило пекла на землі,
Хто вік свободою болів,
На прю виходив проти зла.
Тобою сіяне зерно
Ще в рабськім серці проросте,
Повстанням вирветься у степ,
Червоним виграє вином.
І вп'ється кат. І вп'ється кат.
І, захмелілий, упаде.
Настане рік, настане день –
Прийде´ караюча рука.

Апокаліпсис – ХХ
ЕҐО: – Я міг у світ прийти і не тепер,
Коли геройства не знайти в помині,
Коли давно в убогій Україні
Відговорив гарячий револьвер.
Я міг у світ прийти і не тепер
Нікчемним сином сонного народу,
Коли останній гайдамака гордий
Не у бою – від старості помер.
Я міг у світ прийти і не тепер,
Я міг піти в останній бій під Крути.
Яка ж то кара – жити між манкуртів,
Яка ж то мука – жити між химер!
ЮДА: – Отут би обійнявся з братом брат,
Про межові навік забувши чвари,
І син отут не став би яничаром,
Отут би наживати всім добра.
Отут би в землю глибоко врости,
В серпневий степ, в оце медове літо.
Отут би раювати, доки світу,
Отут би все спокутати й простить.
Та дмуть вітри, вітри азійські дмуть.
І кволий дух, і корінь також кволий,
І степом котить перекотиполе,
Довіку не зупиниться, мабуть.

Матвіївка
О поріг, до кістки часом з'їдений
Чужинецькі гупотіли чоботи,
Наче груддя в домовину... Господи!
Перегаром отруїла досвітки
Та біда, приведена комбідами,
Матом увірвалася:
– Пошёл бы ты…
Реміняччам навхрест оперезані –
А бодай же вам хреста ще заживо,
Бузувіри, злодії, антихристи!
Комісар у дверях спину випростав,
Тишу бив словами нетверезими:
– Расстреляем завтра утром каждого…
ЮДА – Розстріляєм.., –
(в образі Охріма): походжав світлицею
Гірш чужого "свій" Охрім Кульбаченко –
Комсомолець, ґвалтівник і п'я´ниця.
– Хай Приймак сюди до ранку з'явиться,
А як ні – його гріхи сторицею
Вами, вами завтра буде сплачено.
А селом про вечорниці поголос
Повз вужем холодним попід хатами,
Матерям сивин за ніч навіював,
Заповзав у душі безнадією,
А серця безсилим гнівом повнились:
– Мо’, Господь недолюдків каратиме?
ПРИЙМАК: – Вже німий, то може час осліпнути,
Щоб не бачить муки безпросвітньої,
Час оглухнуть, щоб не чути стогону?
Вже давно остання битва програна.
Мати ж, мати на хресті розіпнута,
А сини її бредуть по світові.
Побредемо й ми, панове – братчики.
Може, хоч яке життя врятуємо
Нам на сором і на втіху катові.
Хай потому вражий пес брехатиме,
Що бандити ми, і що – безбатченки,
Що лісами у страху кочуємо.
Хлібороби стали гайдамаками
Не тому, що крові захотілося,
Не тому, що руки зброї прагнули.
Мить свободи – вічна і незбагнена –
Селюкам, роками переляканим,
Опівночі десь колись приснилася.
Скільки ж нас посічено – порубано!
Наша кров, пролита попелищами,
Щовесни тепер квітує маками.
Лиш тому ми стали гайдамаками,
Що до крику, до безтями любимо
Землю цю, віками катом нищену.
"Ще не вмерла..." на світанні слухали
Глухостінні хати під очіпками –
То несли на смерть повстанці голови.
І туман лугами слався коливом,
Брався схід багряними попругами,
Ніби й він уже біди очікував.
Стали вряд заручники з повстанцями:
ЮДА: – Ваша смерть – даремною офірою...
Хай для інших присуд буде пострахом...
Над селом гриміли громом постріли,
І мерці хапали землю пальцями,
Щоб її не дати й крихти звірові.
ЮДА: – Вони сіяли смерть, вони сіяли страх,
І плекали рабів, як плекають хліби.
І стогнали сліпці: "Не вкради, не убий".
І... могили, могили – на схилах Дніпра.
Не моголи! О, ні! Ні коня, ні меча.
Спорожнілий колчан. І туга тятива
Заніміла навік, і мовчить, не співа,
І немає людського в холодних очах.
СУЧАСНИКИ: – Не питай, хто ми є і чому неживі.
Воскресіння – не жди, і спасіння – не жди,
Бо шляхи пролягли від орди до орди,
І бацила покори пульсує в крові.
Не моголи... Якби ж ми повстати могли,
Увірвавши, нарешті, найдовші терпці,
Якби встали з могил і живі, і мерці...
Якби гордості крихту в серцях зберегли...


ЕҐО: – Подивлюсь, подивуюсь народу цьому:
Сите рабство ти сам собі вибрав. Невже?
Береженого, кажеш, навіть Бог береже?
Оберегом – в’язниці й покору німу
Замість волі п’янкої ти вибрав собі?
З року в рік тягнуть плуга в ярмі орачі.
Клянучи свою долю, ярмо клянучи.
А мечі? А мечі – непотрібні юрбі.
В антикварних крамницях твоя гордість – товар.
Твоя слава – за шеляг, за кварту горі...
Твій бунтарський вогонь вже давно відгорів,
Замітає вже й попіл матня шаровар.
Прикипіли до гнізд навіки´ гніздюки.
Навіть неба нема – звиродніли орли.
Тягнуть лямку воли. Ремиґають воли,
Пережовують вкотре минулі віки.


Голод
МАТИ: – Ой, уродило жито,
Жити б нам, довго жити!
...Ніби, здається вчора,
Винесли все з комори.
Тільки ми вже не люди –
Тінями краєм блудимо.
Вже подавилась криком:
Хліба черствого крихту,
Як не мені, то дітям.
Діточки, де вас діти.
Тут полишу, під тином,
Доню свою і сина.
В діток підбились ніжки,
Хай відпочинуть трішки.
Трішки, лише хвилину,
Я ж принесу хлібину,
Свіжу, лише із печі...
ДІТИ: – ... Сонце сідає... Вечір...
Нічка не за горами...
Не повернулись мама...
Ой, уродило жито,
Жити б нам, довго жити...


СУЧАСНИК: – Та врешті-решт, ми все ще є.
За сотні літ нам не набридло
В сусіда буть покірним бидлом.
Ми ще жиєм. Ми ще жуєм.
Ще не держава, не народ,
Бо нам ярмо іще пасує.
Свободу згадуємо всує,
До столу кличемо заброд.
Достоту серце вже – граніт,
Камінно стукає у груди.
Мабуть, таки не перебудем,
Допоки ще існує світ.
ЕҐО: – Коли думки послались по землі,
А царство мрій вродило ковбасою,
Даремно в небо кликать за собою
Із курника приручених орлів.
Не чуєте? А чуєте, то й що ж –
Бунтарський дух не вирветься з підпілля.
Думки про небо – просто божевілля,
А вже про волю й думати не мож.
Так, як і ви – я син свого часу,
Я плоть від плоті – атом Батьківщини.
Наперекір традиціям площинним
Я хрест несу...
АРХИСТРАТИГ – Тяжкий твій шлях і непосильна ноша.
МИХАЇЛ: Не зубожіти б духові, а там
Іще горить, іще живе мета,
На сотню мет ні крапельки не схожа.
Насмілився на волю – тож не скигли,
І долю, власну долю не клени.
Не дійдеш ти, дійдуть твої сини,
Їм краще знать, яка вона на вигляд.
Їм краще знать... Народженим в неволі
Невільницькі не виплакать плачі.
Сльозами загартовані мечі
Свободи не здобудуть Капітолій.
В тобі ж іще – покірний долі ратай,
В твоїх синах – войовництво Атилл,
То ж їм – іти, нестримно так іти,
Лише вперед, іти й не озиратись.
Хай будить світ ота хода залізна –
Встає з колін нескорена Вітчизна!

Чигирин - Черкаси

2004 - 2003