* * * *
Нема мене у тім саду,
Де листя падає і пада…
Лиш ти у нім – вселенська знадо,
І ніч – примхлива і всевладна,
Як шлях по ранньому льоду.

Іду… Невпевнено, а йду,
Хоч сутінь тягнеться до горла.
Тремтить плече берізки голе –
От-от – пітьма крилом огорне
Її невинну й молоду.

Знайду на щастя чи біду
Тебе, далеку й безіменну,
Бо ж не дарма пожежа клена,
Бо ж не дарма звізда шалена
Жовтневу творять коляду.

І дух, який вогненний дух
Упав на мить мені у груди!
Нога спіткнулася о груддя:
Спинися – це ж байдужий грудень
У захололому саду.

Прибиту цвяхами звізду
Уздрів на крилах снігопаду,
Але не йду… Боюся, зрадить…
А листя падає і пада
В давно загубленім саду.


* * * *
Ще кілька кроків і вже будеш ти.
Твоя присутність чується незрима
За тихими сердечними дверима,
За рогом зроговілим самоти.

О, як палають спогади сумні!
А я боявся двері прочинити
У чорну ніч, щоб духом не зчорніти...
Ти – поруч вже... Ти – осьдечки... В мені...




* * * *
Не встигаю добігти до тебе...
Останній тролейбус крутить хвостом
і махає лапами – на прощання
порожній зупинці.

Не встигаю вернутися в себе...
Двері під’їзду зачинено:
змінено коди доступу
до вчорашньої самоти.

Розчиняюся в надвечір’ї
ложкою кави в окропі...
Кажуть: надходить ніч.



* * * *
Я – вогонь. Ти – медова свіча.
То ж тобою живу повсякчас.
Не страшні навіть пальці пітьми,
Доки палко залюблені ми.
Мила, плачеш? Не треба, не плач,
Я приніс тобі в серці тепла.
Дай, сльозину твою пригублю...
Як люблю я тебе! Як люблю!
Сльози капають, капають, ка...
Залишають сліди на шоках.
І душею, і тілом тремчу –
Заласкаю невтішну свічу.
..........................................
Зачекай... Не втікай... Підожди...
Ні свічі, ні вогню – тільки дим.

* * * *
Ти…
Недоспана ніч…
Важезні повіки.
Змучене тіло.
Гуде голова.
Невже це було?
Невже я навіки
Тебе своєю назвав?

Так, було…
Розп’яття і мука.
Так, гриміло.
Нестриманий шал…
Заблукала в глухих провулках
Геть осліпла моя душа.

Десь над нею
Недремне око…
Десь на Лисій горі –
Чорти…
Білотіла, гнучка й висока
Королевою оргії –
ТИ!


* * * *
По тобі, як по бурі –
залишається поле руїн,
І надія, і віра
заблукали на ньому, як сироти.
Та коли занеможу,
знов привидяться очі твої
І найдовшу розлуку
надихнуть неодмінно осилити.

По тобі, як по казці –
знову прагне пірнути душа
У стрімкі неспокої,
у солодко-медові обітниці,
В тихий закуток раю,
де щасливий завжди без гроша...
По тобі, як по казці –
знову в казку нестримано віриться.


Березневий сонет
А на підсніжникові ніжки
Оперлось небо голубе...
Як я люблю, люблю тебе
За душу лагідну і ніжну,

За безум уст, ночей безодні,
Що відгули, що ждуть мене,
За тіло, сповнене вогнем,
Який впокорювати годі!

Як про любов мою повісти?
Слова безпомічно малі...
Голівки клонять первоцвіти

Сором’язливо до землі.
Усе дарма? Усе – на вітер?
Ні, не жалію... Не жалі...

* * * *
Ти не лякалася любові.
Було щось відьомське в тобі:
Медове – в жестові, і в слові,
Гріховне – в жартові й журбі.

Ти не лякалася, їй Богу.
Для тебе страх – то дивина.
І за порогом – остороги:
Я спрагло пив тебе до дна.

Та море випити – крамола,
Безумство звільнених надій...
Де я тонув – там тільки кола,
Зникають кола на воді...




* * * *
Хай далека, хай лише намріяна,
Але рідна, рідна ж ти яка!
Стуманіла досі ще неміряна
Сива стежка в срібних будяках.

Ще по ній ми підемо за обрії
По росі, босоніж по росі...
У думках так легко буть хороброму,
При тобі гублюся, як усі.

Яко джміль, шукаю вперто азимут
До душі твоєї на меду...
Бракне слів... Та все, що недоказано,
В поцілунок пристрасний вкладу.

* * * *
А ближче до Бога
із навпіл розчахнутих круч
Дніпром велеводним?
А ближче, а ближче до раю?
І падають зорі,
і падають зорі за Збруч,
і десь у Карпатах
у ватрах осінніх згорають.

Найближче до неба
наблизить Чернеча гора,
і серце, як чашу,
наповнить чуттями по вінця,
й постукає в груди
безсмертна душа Кобзаря,
і ти чи не вперше
відчуєш себе Українцем...

* * * *
Мінаретом – тиша… Муедзин
лиш на сповня мовчки заголосить.
Мало літа, та достатньо зим –
помолися нищечком на осінь.

Десь на Сході вічна Кааба,
а у тебе в грудях – чорний камінь…
віщі сни, мов дервіші… журба…
рани, що не гояться роками…

і тавро – дрібна арабська в’язь…
вечори – натомлені верблюди…
Це твоя доріженька вплелась,
як мотузка шовкова, у будень.



* * * *
Зелена звізда травнева.
Тремтлива вишнева гілка.
І темряви клапті плоті
в квадраті живім вікна.
Розмови по телефону
пігулками, що прогіркли,
самотності не лікують,
коли приходить весна.

Знайшлися друзі хороші.
Та трішки забракло сили
знайти дорогу до Бога,
стріти самого себе.
Поволі всихає тіло,
і скроні, як вітер – сиві,
а тільки далеко досі
з молитвою до небес.

Ночами безсоння ходить
непрошене і гаряче.
Спливає невпинно воском
зомліла німа душа.
Прислухайся і почуєш:
у затінку передбачень
загублені вчора мрії
зректися тебе спішать.

* * * *
Впізнай мене… До тебе ще біжу,
Хоча ніхто вже хвіртки не відчинить…
Порожні вікна темними очима
Самотню постать вгледіли … чужу…

У сиву стріху в’їлися мохи…
І реп’яхи спочили на причілку…
Минулого з дороги не очікуй,
Бо й пам’ять вже обсіли порохи…

Впізнай мене… Це я таки… Це я…
А ти мовчиш… Лиш вітер свище в комин,
І цвіркуни заплакали по комусь,
І в закутку тріпоче тінь чиясь…

* * * *
Між густого степів різнотрав’я
На дніпровській зеленій воді,
Випадково, та все ж упізнав я
Срібні відблиски Божих слідів.

По воді, до повзучої кручі,
Що розродиться гробом от-от,
Йшов Христос у надії на учнів,
А зустрів його мертвий народ.

Попід берегом лагідні хвилі
Грались пращурів наших кістьми…
Упокоєні з Богом – безсилі,
Ще слабкіші знеславлені ми.

І сльозою скотилося небом
Жовте сонце, щоб зникнуть в траві…
В час, коли Він покликав до себе,
Встали мертві, а спали живі.





* * * *
За брехню заплатили життям,
Чим же будем за правду платити:
Чи скарбами свого забуття,
Чи фальшивими грішми молитви?

Коли ж сьома заграє сурма
Й Божі янголи стануть до праці –
Не хвилюйтеся – правди нема:
Тільки щира її імітація!





* * * *
Не ятри. Не тривож. Не чіпай.
Хай перейде привиддя повз тебе.
Спить бездум’я в німих черепах,
Безсердеччя дрімає під ребрами.

Що сльоза на зотлілих щоках?
Що в очицях ці вогники кволі?
Не надійся. Не жди. Не чекай.
Ці мерці не воскреснуть ніколи.

Їм немає, нема вороття,
І ніхто на землі не порадує,
Бо дорога увінчана зрадами
Не вертає уже до життя.

Їх на світі ніщо не трима.
Але й неба тому не прочинять,
Хто ні віри, ні мови не мав,
Хто ніколи не мав Батьківщини.


* * * *
Уже й не мріємо „аби”,
Бо живемо по сей бік муру,
Плекаєм смуток і зажуру.
Було колись – рвонули здуру
Твердиню впевнено похмуру
Лобами власними розбить.
Хитнувся мур... Чи то здалося?
Чи то сп’яніла рання осінь?
Чи то скривавлене волосся?
А мур стоїть несхитно й досі –
Дарма розгачено лоби,
І на лобах ночує крига...
І гнів німий. І мука тиха.
Щоб не збудить старого лиха,
Навчили, бачите, не дихать
Дітей раби...


* * * *
Попід ногами – недопалки й бруд,
Презервативи...
Всі, хто клялися служити добру,
Стали крутими.

Кидають згорда з вікон авто
Погляди сальні –
Ні, не народ, а повії ото
Елект... оральні.

Кроки вбиваєш, мов цвяхи, у брук,
А на підошвах –
Жуйка – ідея служити добру –
Тоншає й довша.

Рано чи пізно – урветься... Тремтіть!
Бігме, панове,
Крови наточать повії оті...
Вашої крови...