* * * *
Нема мене у тім саду,
Де листя падає і пада…
Лиш ти у нім – вселенська знадо,
І ніч – примхлива і всевладна,
Як шлях по ранньому льоду.

Іду… Невпевнено, а йду,
Хоч сутінь тягнеться до горла.
Тремтить плече берізки голе –
От-от – пітьма крилом огорне
Її невинну й молоду.

Знайду на щастя чи біду
Тебе, далеку й безіменну,
Бо ж не дарма пожежа клена,
Бо ж не дарма звізда шалена
Жовтневу творять коляду.

І дух, який вогненний дух
Упав на мить мені у груди!
Нога спіткнулася о груддя:
Спинися – це ж байдужий грудень
У захололому саду.

Прибиту цвяхами звізду
Уздрів на крилах снігопаду,
Але не йду… Боюся, зрадить…
А листя падає і пада
В давно загубленім саду.


* * * *
Ще кілька кроків і вже будеш ти.
Твоя присутність чується незрима
За тихими сердечними дверима,
За рогом зроговілим самоти.

О, як палають спогади сумні!
А я боявся двері прочинити
У чорну ніч, щоб духом не зчорніти...
Ти – поруч вже... Ти – осьдечки... В мені...




* * * *
Не встигаю добігти до тебе...
Останній тролейбус крутить хвостом
і махає лапами – на прощання
порожній зупинці.

Не встигаю вернутися в себе...
Двері під’їзду зачинено:
змінено коди доступу
до вчорашньої самоти.

Розчиняюся в надвечір’ї
ложкою кави в окропі...
Кажуть: надходить ніч.



* * * *
Я – вогонь. Ти – медова свіча.
То ж тобою живу повсякчас.
Не страшні навіть пальці пітьми,
Доки палко залюблені ми.
Мила, плачеш? Не треба, не плач,
Я приніс тобі в серці тепла.
Дай, сльозину твою пригублю...
Як люблю я тебе! Як люблю!
Сльози капають, капають, ка...
Залишають сліди на шоках.
І душею, і тілом тремчу –
Заласкаю невтішну свічу.
..........................................
Зачекай... Не втікай... Підожди...
Ні свічі, ні вогню – тільки дим.

* * * *
Ти…
Недоспана ніч…
Важезні повіки.
Змучене тіло.
Гуде голова.
Невже це було?
Невже я навіки
Тебе своєю назвав?

Так, було…
Розп’яття і мука.
Так, гриміло.
Нестриманий шал…
Заблукала в глухих провулках
Геть осліпла моя душа.

Десь над нею
Недремне око…
Десь на Лисій горі –
Чорти…
Білотіла, гнучка й висока
Королевою оргії –
ТИ!


* * * *
По тобі, як по бурі –
залишається поле руїн,
І надія, і віра
заблукали на ньому, як сироти.
Та коли занеможу,
знов привидяться очі твої
І найдовшу розлуку
надихнуть неодмінно осилити.

По тобі, як по казці –
знову прагне пірнути душа
У стрімкі неспокої,
у солодко-медові обітниці,
В тихий закуток раю,
де щасливий завжди без гроша...
По тобі, як по казці –
знову в казку нестримано віриться.


Березневий сонет
А на підсніжникові ніжки
Оперлось небо голубе...
Як я люблю, люблю тебе
За душу лагідну і ніжну,

За безум уст, ночей безодні,
Що відгули, що ждуть мене,
За тіло, сповнене вогнем,
Який впокорювати годі!

Як про любов мою повісти?
Слова безпомічно малі...
Голівки клонять первоцвіти

Сором’язливо до землі.
Усе дарма? Усе – на вітер?
Ні, не жалію... Не жалі...

* * * *
Ти не лякалася любові.
Було щось відьомське в тобі:
Медове – в жестові, і в слові,
Гріховне – в жартові й журбі.

Ти не лякалася, їй Богу.
Для тебе страх – то дивина.
І за порогом – остороги:
Я спрагло пив тебе до дна.

Та море випити – крамола,
Безумство звільнених надій...
Де я тонув – там тільки кола,
Зникають кола на воді...




* * * *
Хай далека, хай лише намріяна,
Але рідна, рідна ж ти яка!
Стуманіла досі ще неміряна
Сива стежка в срібних будяках.

Ще по ній ми підемо за обрії
По росі, босоніж по росі...
У думках так легко буть хороброму,
При тобі гублюся, як усі.

Яко джміль, шукаю вперто азимут
До душі твоєї на меду...
Бракне слів... Та все, що недоказано,
В поцілунок пристрасний вкладу.