Клинопис розбитого серця

 * * * *
Хоч не Париж, ва все таки столиця…
У натовпі віддалено-чужі,
Натомлені, німі і блідолиці –
 Невинні душі скупані в олжі.
 Тут є свої богеми і Монмартри…
Тут кожен другий, мабуть, Рішельє –
 Під молитви, намази а чи мантри
Наллє і вип’є, вип’є і наллє.
 Предтечі революцій тут – майдани.
Мости, як тіні… Тіні гільйотин.
Тут булава великого Богдана
Погрожує Московії… А ти
 Не Бонапарт… Ні величі, ні цілі…
Париж – не Київ… Київ – не Париж…
Лише поразки згадуєш суцільні
І на вітрах історії тремтиш…




 Скалка перша 
На тризні Вітчизни
  * * *
Вже час коритися і каятись,
 Зректися гніву і хули…
Вже містечкові кличуть Каїни
Тебе вписатись у воли.
 Ярмо вербове і мережане…
 Занози рідні, бо свої…
Холодноярці, побережани –
 Не гайдамаки – холуї…
 Хиліть, хиліть безтямні голови!
Риплять і мажі, і вози…
Віками в пеклі ходять колами…
Гей-цоб! Вези!



* * * *
Натовп блідий, потертий,
Байдужий…
– Дай же душею вмерти,
Кате, мій друже…
 Коли помира надія –
 Не плачу…
Дай, кате, сльозинку з вії
На вдачу.
На плаху звели… Аби хто
Вислухав сповідь…
 Дай мені, кате, крихту
Любові…

 * * * *
Душа, неначе стрепет,
Підбитий на льоту…
 В сьогоднішнім вертепі
Шукає самоту.
 Знеможену й отерплу
 Її не захова
 Важка долоня степу,
 Столочена трава.
 А степ ордою збитий,
А вже нова орда…
Добо несамовита,
 Душі спокою дай!
 Вона ж, неначе стрепет,
Підбитий на льоту…
То вигуки, то шепіт:
“Ату її, ату!”

 Степи мої 
VІ 
Що тої правдоньки? Що тої істини?
Насінням лузаним – через губу…
 Скриплять впівголоса, бубнять розхристано,
Перекликаються з доби в добу.

 - Ти як, сусідонько? - Спасибі, дихаю…
- Зелена вгудина… - Червоний мак…
- Вже ластів’ята в гнізді під стріхою…
 - Заждалась пенсії, та ще нема…

 Перебалакаєм-переговоримо,
Губами-деснами перетремо,
 Поберебріхуєм словами хворими,
 Перепліткуємо … та й помремо…


Дуби
 Казка
 Жили-були не раби –
 Дуби!
 Брали їх за чуби,
Аби
Скорилися і вклонилися.
 Та ж ні –
 Дужі були й міцні.
 Все життя на війні,
В борні.
 Казали ж їм мудреці
Оці:
 “Битися – то ж не ціль.
 Схиліться, угомоніться,
 Не будьте горді й уперті…
 Вклоніться хоч на три чверті…
Ми з вами такі відверті –
 Побійтеся смерті…”
 Та ж ні –
 Дужі були й міцні.
 Все життя на війні, В борні…
 Тепер дуби упокорені…
При самому корені…
 Казали ж їм мудреці…


  * * *
 У нашої слави –
 Юхтові чоботи –
 Високі халяви…
 Не по коліна, а по вуха:
Нічого не бачить,
Нікого не слуха,
Сама собі на умі…
 Добре жити в ярмі
З торбою дерті на морді…
 Ситі, німі, не горді
 Тягнемо плуга
Від нашого поля
 До сусідського луга…
 У нашої слави –
 Юхтові чоботи –
 Високі халяви…


 * * * *
 Льодяна розперезана купіль
Обпекла й розлилася вогнем…
Хоч свободу ніколи не купимо,
Зате ближнього в бублик зігнем…

 Вік у вік навертаємо купи
Неприкаяних блудних овець…
Жито сіємо – косимо кукіль…
Викликаємо Бога на герць…

 День за днем розпинаємо й страчуєм
Тих, хто зводиться нагло з колін…
 Краще бути глухим і незрячим
 Серед мертвих оцих україн…